Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний Університет “Львівська Політехніка”
Розрахункова робота на тему: Тема: "Постаті шістдесятників у романі Ірини Жиленко “Нomo feriens” Львів - 2011 Автор літературних портретів має можливість виявити творчу ініціативу, естетично організовуючи різнорідний матеріал. У процесі творення портретів мемуарист використовує прийом відбору вражень і спостережень з метою їх об’єднання в художню єдність. При цьому читач є свідком того, як автор у його присутності коментує свій архів, ретельно відбираючи те, що сприяє розкриттю його задуму, аналізує враження різних років. Сутність явища літературного портрета полягає у тому, що він стоїть на перетині критики і художньої публіцистики, які мають на меті відтворити творчо-психологічне обличчя митця. Можливо, давнє суперечливе явище “критик–митець” спричинило появу іншого явища – “митець–про митця”. Мова йде про літературні портрети, написані письменниками про письменників. Письменники-митці, аналізуючи творчість своїх сучасників чи попередників, не ставлять прямого завдання визначати і судити. Існують щонайменше дві передумови, які збуджують письменницьку цікавість до чужої творчості. Перша – інтелектуальна спадкоємність і близькість. З огляду на це, літературні портрети – це засіб аналізу іншої та власної індивідуальності. Не маючи прямої, професійної потреби судити (у порівнянні з професійною критикою), виносити вердикти, письменники прагнуть максимально наблизитися до образу героя. Їх внутрішня потреба – наблизитися до того, кого маєш за творчий орієнтир, ким цікавишся як об’єктом вивчення. Найбільш переконлива портретна схожість досягається лише у тому випадку, коли письменник виконує роль уважного співрозмовника, спостережливого очевидця, послідовного хроніста, який бачив описувану ним людину у різних обставинах, спілкувався з нею. Відбираючи найголовніше, автор створює яскравий та неперевершений образ. Активність мемуарних героїв неоднакова, вона варіює в залежності від ролі образу в спогадах, яка обумовлюється як об’єктивною суттю самої постаті, так і рівнем авторського знайомства з нею. Це не статичні фігури, а персонажі, які показані в дії, в часі, в умовах спілкування з мемуаристом. Мистецтво мемуариста полягає передусім у вмінні виявити у власній пам’яті факти, які характеризують епоху та її людей. В. Кардін у книзі “Сьогодні про вчорашнє” відзначав, що у мемуаристиці герой – це ідейний та смисловий центр твору. Створюючи свого героя, автор не має права вигадувати та узагальнювати його риси. З одного боку в мемуарних образах закладений інформаційний аспект, з другого – його творча трансформація. Письменник підпорядкований точним фактам, які закарбувалися в пам’яті та збережені у документах. Від цієї точності залежить відповідність портрета оригіналу, варто її порушити, замінити факти вигадкою, портрет неминуче дещо втратить. Особливе місце у мемуарних творах посідає принцип вираження авторської свідомості. Т. Симонова пропонує розрізняти відкриті та опосередковані форми авторського самовираження. До відкритих форм вона відносить автобіографічний сюжет, систему авторських роздумів, коментарів, оцінок. Опосередковані – містять портрети сучасників, описи, мовну образність. Спогадам Ірини Жиленко характерна саме така форма авторського самовираження. Важливу роль відіграють образні вислови та словосполучення, які передають емоційність та нестандартність світогляду мемуаристки та визначаються індивідуальністю її стилю. Мемуари належать поетесі. Отож, немає нічого дивного, що сторінки її спогадів помережані віршами, здебільшого власними. Присутність автора виявляється в кожному образі та концептуальній спрямованості твору. Л. Гаранін стверджує, що автору не обов’язково багатослівно писати про себе, вводити себе у кожний епізод, щоб у читача склалося про нього певне враження. Зазвичай воно виникає мимовільно. Автор розповідає про події та людей, повторюючи або уникаючи “я”, але він завжди розповідає про себе, свідом...